Чому багатозадачність - це міф

Чому багатозадачність працює не так, як нам здається

Зубчиків у нас 32, а уваг - 3. Наявність двох із них - медичний факт. Третьою вміють користуватися не більше сотні людей на планеті. Це справжні майстри бойових мистецтв. Реальна багатозадачність працює тільки там. Звісно ж, їх не досліджували, і тому зони мозку, якими запускається третя увага, ще не визначені.

Проявляється вона, наприклад, під час бою з декількома противниками. Уявіть: майстер "працює" по одному і одночасно слідкує за всіма іншими, і знову ж таки одночасно обирає, з ким наступна взаємодія буде найефективнішою і якою вона буде - захистом чи нападом.

Тобто одночасно обробляються три інформаційні процеси.

Решта людей такого не вміють. Ми реально можемо сприймати фон, тобто другу увагу, і виділяти один об’єкт на ньому, тобто першу увагу.

Об’єктом може бути і задача.

У першу увагу ми вміємо вкладати всі свої знання та навички.

Наприклад, лікар працює з каріозним зубчиком. Бор маленький, зуб теж не великий. Точність рухів, дрібна моторика, взаємодія з асистентом, мовна активність, онлайн-аналіз змін у середовищі - щоб зайвої тканини не зняти.

Усе це один великий інформаційний кластер. І все прекрасно працює. Але решта світу в цей момент просто зникає. І це нормально. Так і має бути.

Звісно, після того як задача виконана з очікуваним результатом, можна з легкістю вивантажити її з нейронів чи відправити до довготривалої пам’яті.

А далі - перемикати першу увагу на зовсім іншу, можливо, геть не лікарську задачу, і запускати на нейронах інший інформаційний кластер. Це послідовне виконання задач, і ми це добре вміємо.

Але вимагати від себе чи інших багатозадачності - пряма дорога до неврозу.

Бережіть себе. Робіть усе послідовно.